1 АБРИКОС ЗВИЧАЙНИЙ, мореля, жерделя, рурега; абрикос обыкновенный Armeniaca vulgaris — листопадне дерево, рідше кущ родини розових. Листки чергові, широкі, яйцевидно-округлі, при основі майже серцевидні, цілісні, нерівнопилчасті. Квітки двостатеві, майже сидячі, 5-пелюсткові, білі або рожеві, одиничні, рідше — по дві в листкових пазухах. Плід — соковито-м'ясиста кістянка, оранжева або жовта, з барха-тистоопушеною поверхнею. Цвіте у квітні — травні. Поширення. В дикому стані трапляється на Кавказі, в Туркменії. На Україні вирощують як промислову культуру в південних областях, рідше — в Лісостепу й на Поліссі. Сировина. Використовують плоди, насіння та абрикосову камедь. Хімічний склад. М'якуш плодів містить близько 27 % цукрів (переважно сахароза), понад 2,5 % органічних кислот (яблучна, лимонна, саліцилова, винна), пектини (1 % ), бета-каротин (1,6 мг % ), аскорбінову кислоту (10 мг%), тіамін, рибофлавін, флавоноїди, калій (305 мг%), залізо, срібло тощо. У насінні є жирна олія (ЗО—50 % ), емульсин, глікозид амигдалін (у дикорослого абрикоса); в камеді є арабіноза (41 % ), галактоза (44 %), глюкуронова кислота (16 % ), мінеральні та білкові речовини. Використання. Лікувальна цінність плодів абрикоса зумовлена високим вмістом у них вітамінів, мікро- і макроелементів, цукрів тощо. Так, 100 г абрикосів впливають на процес кровотворення так само, як 40 мг заліза або 250 г свіжої печінки. Свіжі абрикоси корисно вживати під час вагітності, при анемії, захворюваннях шкіри, слизової оболонки рото-

вої порожнини, при трофічних виразках гомілки, при серцево-судинних захворюваннях, що супроводяться набряками. В останньому випадку корисно практикувати один раз на тиждень розвантажувальний день (протягом дня за 4 рази рівними порціями з'їдають 300 г намоченої кураги і випивають 0,5 л абрикосового соку з м'якушем). Сушені абрикоси (урюк, курага) рекомендують при атеросклерозі, коронарній недостатності як джерело добре засвоюваного калію. Дітям рекомендується вживати свіжі абрикоси при гіпо- й авітамінозах. При сонячних опіках лиця використовують маски з свіжого абрикосового соку. Хворим на діабет і ожиріння свіжі й сушені абрикоси слід вживати в обмеженій кількості. Недоцільно призначати абрикоси для лікування і профілактики гіпо- та авітамінозу провітаміну А хворим на печінку та хворим зі зниженою функцією щитовидної залози, оскільки в цих випадках каротин не засвоюється. Насіння йде на виготовлення абрикосової олії, яку використовують так само, як персикову або мигдалеву олію. Споживається насіння і в харчуванні. Вживати насіння в їжу треба обережно, не більше як по 20 г за один раз, щоб не отруїтися. Абрикосова камедь (Gummi Armeniacae) виробляється у вигляді порошку білого або жовтуватого кольору й інколи використовується як обволікаючий засіб. У китайській народній медицині насіння абрикосів у чистому вигляді використовують як заспокійливий засіб при кашлі та гикавці, в суміші з іншими лікарськими рослинами — при бронхіті, трахеїті, ларингіті, коклюші та нефриті.

2 АБУТИЛОН ТЕОФРАСТА, канатник; канатник Теофраста Abutilon theophrastii — однорічна трав'яниста рослина родини мальвових. Уся рослина вкрита м'якими відлеглими волосками. Стебло пряме, 40—150 см заввишки. Листки чергові, великі округло-серцевидні, цілісні, дов гочерешкові. Квітки правильні двостатеві, жовті, 5-пелюсткові одиничні або в китицевидно-воло гистих суцвіттях. Плід — склад на листянка. Цвіте у червні — серпні. Поширення. Росте на засмічених місцях у Лісостепу та в Степу. Сировина. Використовують квітки, листя, коріння і насіння. Рослина неофіцинальна. Хімічний склад. Корені абутилону містять сапоніни і флавоноїди; листки — рутин; у насінні є жирна олія (16—19%), білки (20 % ), сліди алкалоїдів. Використання. В народній медицині А. т. досить широко застосовували. Так, настій квіток використовували як потогінний засіб, відвар коріння — як замінник алтеї лікарської (від кашлю, захворювань шкіри, що супроводяться запаленнями, від проносу і гастралгії). Препарати з листя використовували при лікуванні гонореї, карбункулів, як ранозагоювальні й тонізуючі засоби. Ще популярнішим, особливо в китайській та тібетській медицині, було насіння. Його використовували як протигарячковий, пом'якшувальний, обволікаючий, в'яжучий, послаблюючий і сечогінний засіб. Ним лікували дизентерію, хронічний апендицит, захворювання очей, зокрема катаракту.